Як фінансово розвивалася б Україна без росії — і що ще підживлювало б її гаманець

Уявімо Україну 2026 року без російської імперії, срср і Голодомору — і подивимося на таке: скільки грошей приносили б країні її наука, культура, аграрка та IT, якби ці системи не обривали одна за одною. Простежуємо фінансову альтернативу від Київської Русі до сьогодні — і бачимо, що більшість джерел цього багатства живі в Україні досі.

Припустимо, що народи на північному сході Європи нікуди не зникають, але там не формується московська держава, яка згодом перетворюється на російську імперію та центр срср. Монгольська навала, Польща, Литва, Кримське ханство, Османська імперія, європейські війни й економічні кризи залишаються — тобто легко Україні все одно не було б. Але навіть за цих умов картина складається на диво світла.

Гроші тримаються на безперервності

Перш ніж рахувати галузі, варто назвати головне правило, за яким узагалі накопичується багатство країни: воно любить безперервність. Завод, який працює сорок років, коштує більше, ніж чотири заводи, збудовані й зруйновані по десять років кожен. Наукова школа, яка не втрачає людей, дає покоління за поколінням фахівців. Бренд, який існує століття, продає дорожче за новачка з тим самим товаром.

Саме тут проходить головна фінансова лінія всієї нашої історії. Щоразу, коли Україна напрацьовувала капітал, школу чи індустрію, загарбницькі дії відкидали її назад, і накопичення доводилося починати заново.

Київська Русь: ми стартували з дуже вигідної географії

У часи Київської Русі росії як держави ще не існувало, тому перші століття нашого сценарію майже не змінюються. Київ стояв на перетині великих торгових шляхів: через нього рухалися товари між північчю і півднем, сходом і заходом, і значну частину доходів міста давали зовнішня торгівля та транзит зерном, хутром, сіллю, ремісничими виробами й зброєю. Це чудовий старт для майбутньої економіки — велика річкова система, родюча земля, вихід до Чорного моря та положення між Центральною Європою й Азією.

Монгольська навала все одно руйнує Київ і змінює регіон, а Русь розпадається на окремі політичні центри. Але далі зникає одна важлива для нашої реальної історії сила — москва, яка поступово почала претендувати на руську спадщину й розширюватися на захід. І щойно її немає, кожен наступний крок України стає вільнішим.

XIV-XVI століття: українські міста лишаються в центральноєвропейській системі

Більша частина українських земель історично увійшла до Великого князівства Литовського, а пізніше — до Речі Посполитої. Цей період був би все одно складним: було кріпацтво, нерівність, релігійні конфлікти й боротьба за землю. Але водночас українські міста отримували Магдебурзьке право: Львів користувався ним уже в XIV столітті, Кам'янець-Подільський — із 1374 року, Київ — із кінця XV століття. Воно давало містам власні органи управління та правила для торгівлі, суду й міського господарства.

Паралельно з'являлися освітні центри. Острозьку академію заснували у XVI столітті, Київську братську школу — у 1615-1616 роках, а згодом сформувався Києво-Могилянський колегіум, викладачі та студенти якого були пов'язані з Краковом, Вільнюсом, Прагою й Віднем. У нашій версії історії цей зв'язок не переривається, тож до XVII століття країна входить із містами, школами, ремісниками, торговцями й освіченим прошарком, який уже знає європейські правові та освітні моделі — тобто з готовим фундаментом, на якому можна будувати далі.

XVII століття: козацька держава отримує шанс дорости

Після повстання Хмельницького виникла Гетьманщина зі своєю адміністрацією, податками, судами й військом. У реальній історії одним із головних питань стало те, з ким вона зможе вижити між більшими державами, і без московії вибір усе одно був би непростим: Польща, Литва, Крим, Османська імперія, Швеція.

Але вже у 1658 році існував цілком конкретний проєкт майбутнього — Гадяцька угода, за якою Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства мали утворити Велике князівство Руське як третю частину федерації поруч із Польщею та Литвою, зі своїм гетьманом, адміністрацією, судами та значною автономією. У реальності цей варіант провалився, а без москви шанси на нього були б значно вищими. Інший можливий шлях — поступове оформлення окремої козацької держави: уже Конституція Пилипа Орлика 1710 року передбачала систему, де влада гетьмана обмежувалася Генеральною радою, яка мала регулярно збиратися. Ніхто не гарантує, що ця держава одразу стала б багатою, але до XVIII століття вона цілком могла підійти зі своїми політичними й фінансовими установами — а це вже дуже серйозна перевага.

XVIII-XIX століття: освіту не доводиться постійно відвойовувати

У реальній історії автономію Гетьманщини ліквідували, українські землі вбудували в російську імперію, а власні інституції поступово втратили значення. Києво-Могилянську академію у 1817 році закрили й перетворили на духовний навчальний заклад, у 1863 році Валуєвський циркуляр обмежив українське друкарство, а Емський указ 1876 року ще сильніше вдарив по українських книжках, театру й мові. Без російської імперії цих подій просто немає.

Українська могла б спокійно розвиватися як мова шкіл, університетів, технічної літератури, бізнесу, преси та науки. Замість ситуації, коли кілька поколінь інтелігенції витрачали сили на саме право видавати книжки своєю мовою, ці сили йшли б на нові книжки, дослідження, підприємства й університети. І для економіки це має прямий наслідок, адже освіта готує і бухгалтерів, інженерів, агрономів, лікарів, технологів, учителів і людей, які відкривають власну справу.

Український бізнес уже в XIX столітті ріс без державної опіки

Тут є дуже показовий приклад — родина Симиренків. Федір Симиренко походив із закріпаченої козацької родини, викупив себе з кріпацтва й став одним із перших великих промисловців України: разом із Яхненками вони побудували механізований паровий цукровий завод, потім машинобудівне підприємство, яке виробляло обладнання для цукрової промисловості, а також перші пароплави для Дніпра. Наступні покоління займалися промисловістю, садівництвом, селекцією та фінансували українську культуру.

Це саме той тип накопичення, на якому виростають багаті країни: перше покоління створює підприємство, друге його модернізує, третє вкладає прибуток у науку, технології та освіту. У реальній історії цю лінію обірвали репресії, але в нашій альтернативній Україні родина могла б просто продовжувати працювати. І були вони не єдині: українські підприємницькі родини трималися в цукровій промисловості, торгівлі, машинобудуванні та сільському господарстві, і за інших умов саме з них виріс би міцний національний капітал.

До XX століття могла сформуватися своя фінансова система

Ще один напрям, який часто випадає з розмови про українську економіку, — кооперативи. У Галичині українці створювали власні каси, банки, страхові компанії, магазини та виробничі об'єднання: у 1914 році лише Союз українських кооперативів представляв 340 кредитних спілок, а поруч працювали сотні інших організацій. Це показує дуже практичну й дуже надійну рису українського суспільства — коли доступу до великого капіталу немає, люди здатні організувати фінансування знизу. Власне, те саме ми робили століттями попри все, що відбувалося навколо.

У незалежній Україні цей рух міг перерости в мережу регіональних банків, страхових компаній, фермерських кооперативів і сімейних підприємств, і до 1900-х ми могли б отримати живу різноманітну економіку, де поруч працюють великі промисловці, невеликі виробництва, фермери, міський бізнес і кредитні установи.

Індустріалізація все одно відбулася б

Без росії Донбас не перестав би мати вугілля, Кривбас — залізну руду, а південь — порти, тож промисловість на сході й півдні все одно розвивалася б. У XIX столітті в українську промисловість і в реальній історії активно заходив європейський капітал: британці, бельгійці, французи й німці вкладали гроші в шахти, металургію, машинобудування та залізниці. Різниця могла бути в тому, куди далі йшов прибуток: за власної держави більша частина податків, банків, штаб-квартир і технічної освіти концентрувалася б у Києві, Харкові, Дніпрі, Одесі та Львові, а в країні поступово залишався б і власний капітал.

Маркетинг і додана вартість: продавати з розумом, а не просто багато

Ось приклад, який найкраще пояснює різницю між великою і багатою економікою. Нідерланди — країна, менша за кілька наших областей, — другий у світі експортер агропродукції за вартістю, понад 120 млрд євро на рік. Тримається це не на площах і не на чорноземі, яких там якраз мало, а на технологіях, переробці, доданій вартості та потужній логістиці на кшталт порту Роттердама. Іншими словами, вони продають насіння, готові продукти, ноу-хау і послуги навколо них.

Україна в реальній історії пішла протилежним шляхом: ми продаємо багато, але дешево — переважно сирим зерном та олійними, а вже хтось інший переробляє їх і заробляє основну маржу. Без радянського періоду, коли країну зробили сировинним придатком єдиної планової системи, українська аграрка могла б розвиватися саме за нідерландською логікою. Власна переробка, бренди, насіннєва селекція (згадаймо тих-таки Симиренків із їхньою селекційною школою), агротехнології, які продаються в інші країни, — і тоді той самий обсяг землі дає в рази більше грошей.

Та, звісно, маркетинг — це не лише про їжу. Країна з давньою державністю, безперервною культурою й сильною освітою вміє продавати геть усе дорожче: туризм, вино, дизайн, моду, освіту, технології. Маючи більшу економічну базу, вплив і репутацію, Україна підходила б до експорту з розрахунком, а не за принципом «аби продати».

1917-1921 роки могли стати останньою великою війною за державу

Після Першої світової Україна все одно пережила б політичну кризу, бо польські, українські, румунські та угорські інтереси в регіоні нікуди б не зникли. Але без більшовицької росії немає українсько-радянської війни в тому вигляді, який ми знаємо, і немає сили, яка зрештою включає більшість України до срср. Тому Українська Народна Республіка, Гетьманат чи інша державна модель отримували б значно більше шансів закріпитися.

Можна сперечатися, якою саме була б її політична система, але для фінансового розʼяснення важливіше інше: приватну власність не націоналізують у радянському масштабі, сільське господарство не проходить через примусову колективізацію, а бізнес не ліквідовується як клас. І з цієї точки історія розгортається зовсім інакше — значно світліше.

1920-ті показали, що Україна вже була здатна на культурний і технологічний вибух

Навіть у ранньому срср, коли на короткий час з'явилося більше простору для української культури, результат був блискавичним. Один із найяскравіших прикладів — ВУФКУ, Всеукраїнське фотокіноуправління. Між 1922 і 1929 роками воно створило 129 повнометражних фільмів, до 1928 року керувало понад двома тисячами кінотеатрів і пересувних кіноустановок, а українські фільми експортували за кордон. Тут працювали Олександр Довженко, Лесь Курбас, Юрій Яновський, Микола Бажан, Дзиґа Вертов і десятки інших режисерів, сценаристів та художників — це могла вирости у велику європейську кіноіндустрію. Тобто сьогодні українська культура приносила б країні гроші приблизно так, як французька, британська чи навіть корейська через музику, кіно, інтелектуальну власність тощо.

Розстріляне відродження — це ще й втрачена економіка

Лесь Курбас підняв український театр до рівня європейського авангарду, а 3 листопада 1937 року його розстріляли в Сандармосі, знищивши значну частину архіву й усі його фільми. Того самого дня там розстріляли Миколу Куліша, одного з найсильніших українських драматургів XX століття. Михайло Бойчук створив власну школу монументального мистецтва, яка поєднувала українську традицію із сучасним європейським мистецтвом, і у 1937 році його теж розстріляли, а значну частину робіт пізніше знищили.

Скільки саме талантів забрало те десятиліття, ми не знаємо й, найпевніше, ніколи не дізнаємося точно — реальні масштаби втрат значно більші за будь-які списки. Адже коли країна втрачає художника такого рівня, вона втрачає і його учнів, студії, школи, фестивалі, видавництва й цілі напрями мистецтва, які могли вирости навколо нього. За кілька поколінь ця різниця стає колосальною.

Культура — це теж експорт, і дуже дорогий

Кіно, музику, дизайн і літературу ми часто сприймаємо як щось для душі, але для сучасних економік це повноцінна індустрія на мільярди. Корея заробляє на музиці, серіалах і кіно не менше, ніж на деяких галузях промисловості, Франція, Італія й Британія — на кіно, моді та видавництвах, і за кожним таким брендом стоять десятиліття безперервного розвитку. В Україні цей розвиток теж починався. Сьогодні український кінематограф, музика й анімація могли б бути окремою експортною галуззю з майже столітньою історією, а не індустрією, яка щойно піднімається.

Окрема тема — наша матеріальна культурна база, і тут теж ідеться про гроші. Українські музеї, галереї, собори, архіви — це туризм, реставрація, видавництва, культурний бренд країни. Досить згадати, які в нас арт-простори, іконопис, архітектура, колекції. А тепер згадаймо, скільки всього було свідомо знищено чи вивезено за століття імперської та радянської влади, і скільки нищиться просто зараз під час війни. Але навіть уціліла частина показує, наскільки потужним культурним активом Україна є за замовчуванням.

Те саме сталося з наукою

У 1928 році в Харкові створили Український фізико-технічний інститут, і вже 10 жовтня 1932 року його вчені здійснили розщеплення ядра атома літію. У Харкові працювала сильна школа теоретичної фізики, тут отримували рідкі водень і гелій та розвивали ядерну й низькотемпературну фізику. А потім прийшов Великий терор: у 1935-1938 роках 16 співробітників УФТІ заарештували, вісьмох стратили, серед них — фізика Лева Шубникова, одного з провідних дослідників низьких температур.

Математик Михайло Кравчук, один із найвпливовіших українських математиків свого часу, був заарештований у 1938 році й помер у ГУЛАГу в 1942-му, хоча серед тих, хто слухав його лекції, були майбутні інженери авіаційної та ракетної галузі. Географа Степана Рудницького заарештували у 1933 році, а в 1937-му розстріляли. У нормальній академічній системі професор навчає студентів, найкращі стають професорами, засновують лабораторії та компанії й виховують наступне покоління, — а в тодішній системі лабораторія могла втратити половину команди за один рік. Скільки відкриттів так і не сталося через це, порахувати неможливо.

Авіація й космос могли стати одними з головних експортних галузей

Імперська, а пізніше радянська система стягувала кар'єри до петербурга, москви та союзних центрів, а результат отримував загальну імперську або радянську етикетку. Сергій Корольов народився в Житомирі й навчався у Київській політехніці, а згодом став ключовим конструктором радянської космічної програми — від «Спутника» до польоту Гагаріна. У 1938 році його заарештували, засудили до примусових робіт, він пройшов через в'язниці й ГУЛАГ, а потім продовжив працювати у тюремному конструкторському бюро.

Корольов — лише один приклад. У другій половині XX століття Україна мала конструкторські бюро, виробництво літаків, ракет, двигунів і космічної техніки, а після розпаду срср ми успадкували «Антонов», «Південне», «Південмаш», «Мотор Січ» і цілий пласт інженерних кадрів. База вже була. В альтернативній історії вона розвивалася б у власній економіці, а не як шматок радянського військово-промислового комплексу, де завод у Дніпрі залежав від інституту в москві та плану союзного міністерства. З часом Україна могла б зайняти нішу приблизно між Чехією, Францією та Швецією: країна з власними літаками, двигунами, супутниками, оборонними технологіями й інженерними компаніями.

IT: наш реальний козир, який стартував би на десятиліття раніше

Навіть усередині срср в Україні виникли сильні центри авіації, ракетобудування, фізики, матеріалознавства, електрозварювання та обчислювальної техніки. У Києві сформувалася потужна школа кібернетики: Катерина Ющенко створила Адресну мову — одну з ранніх мов програмування, ідеї якої пізніше стали звичними. Розробки київського Інституту кібернетики використовувалися в ЕОМ «Київ» та «Дніпро», а наприкінці 1960-х машини на їхній основі становили близько 30% радянського парку ЕОМ. Віктор Глушков ще в 1960-х просував ідею великої комп'ютерної мережі для обміну й обробки інформації, але радянська бюрократія так і не дала проєкту OGAS повного фінансування.

А тепер уявімо цю саму школу в ринковій країні, де можна створити приватну компанію, залучити інвестиції, продавати комп'ютери за кордон і залишати інтелектуальну власність у себе. Український IT-сектор міг початися не у 1990-х і 2000-х, а на кілька десятиліть раніше — і сьогодні бути одним із найсильніших у світі.

Українці добре вміють діяти в умовах змін

У нашій історії повторюється один обнадійливий параметр: українці створювали кооперативи, коли не мали доступу до великих банків, відкривали школи й читальні, коли освіту доводилося організовувати самостійно, будували цукрові заводи, а після появи нових технологій швидко формували сильні інженерні школи. Поруч завжди працював великий культурний прошарок — викладачі, письменники, режисери, науковці — і мільйони людей, без яких не працює жодна економіка: техніки, механіки, будівельники, агрономи, майстри, водії.

Наше суспільство блискуче вміє навчатися в процесі, і ми бачимо це просто зараз, коли професії, бізнес-моделі та цілі галузі змінюються за кілька років. За стабільніших умов ця здатність працювала б на накопичення, а не на виживання — а взагалі вона нікуди не поділася й сьогодні.

Якою тоді була б Україна у 2026 році

Точну зарплату чи ВВП тут порахувати неможливо — надто багато змінних. Але у 2025 році Польща й Литва за ВВП на людину з урахуванням різниці цін уже перебували лише приблизно на 10-20% нижче середнього рівня ЄС, а Чехія — менш ніж на 10% нижче.

Для альтернативної України реалістичним виглядав би рівень приблизно 75-95% середнього по ЄС залежно від того, наскільки вдало країна пройшла б війни, кризи й реформи. Мінімально стан економіки дорівнював би рівню сучасної Австрії чи Фінляндії, а дуже вдалий — район Швеції чи Німеччини. З огляду на розмір країни, чорноморські порти, аграрний сектор, металургію, машинобудування, енергетику, технічну освіту й велике населення це означало б одну з найбільших економік Центральної та Східної Європи.

Україна все одно вирощувала б зерно, але значно більше заробляла б на готових продуктах і брендах. Металургія продавала б складні сплави й готові вироби, а навколо авіації та ракетобудування працювали б сотні приватних постачальників. Київ і Харків могли б мати великі технологічні компанії, що виросли зі старих математичних і кібернетичних шкіл, Одеса — стати великим чорноморським логістичним і фінансовим центром, а Львів — університетським і культурним хабом Центральної Європи. Українське кіно, дизайн, музика та видавнича справа мали б майже століття безперервного розвитку після авангарду 1920-х, а навколо всього цього працював би великий сектор банків, страхування та інвестиційних компаній.

По-іншому жили б і звичайні сім'ї

Це, мабуть, найважливіша фінансова різниця, бо багатство родини формується поколіннями. Прадід відкрив майстерню, дід перетворив її на невелику фабрику, батьки продали частку й купили дві квартири, а дитина отримала освіту без кредиту й частину капіталу для власної справи. Або родина просто сто років володіє будинком і землею.
В українській історії таке накопичення раз за разом обривалося: від кріпацтва та імперських обмежень до репресій, Голодомору і війни від 2014 року. Без цього у значно більшої кількості українців до 2026 року були б сімейна нерухомість, земля, бізнес та заощадження, які почали накопичувати не вони самі у тридцять років, а попередні покоління.

То чи була б Україна багатою?

Найімовірніше — так, помітно багатшою за теперішню. Не тому, що в нас є чорнозем, а українці автоматично — геніальні підприємці. Але в нас уже були торгові міста, сильна освіта, промисловці, власна культурна індустрія тощо. Найбільша втрата тут навіть не окремий завод, фільм чи винахід, а розірвана спадкоємність.

Але що найважливіше — те, що робило Україну сильною, нікуди не зникло. Ті самі торгові чуття, інженерні школи, здатність організовуватися знизу й швидко вчитися нового живі й зараз — ми бачимо це щодня. Історію переписати не можна, зате безперервність, якої так довго бракувало, ми будуємо прямо зараз. І якщо кілька поколінь українців зуміли зберегти все це попри все, то в мирному майбутньому країна цілком здатна стати саме такою — великою, технологічною, з власним капіталом і культурою, що звучить на весь світ.